Історія моєї школи

Історія народу – це верстова дорога, яка веде від сивої давнини до сучасності, а освіта є невід’ємною складовою частиною людської історії, вона вбирає в себе тисячолітній досвід і є визначальним чинником дальшого поступу суспільства.

Усе навкруги починається із школи, а в школі – із учителя. А яка ж доля судилась нашій школі і рідним вчителям?

Перегорнемо короткий нарис «Историко-статистическое описание церквей  приходов Волынской епархии»  написаний викладачем Волинської духовної семінарії М.І.Теодоровичем і виданий у 1889 році, і знаходимо перші згадки про зародження освіти в рідному селі (тоді містечко Козин). «В 1886 году было открыто здесь, в местечке сельское училище по приговору четырех волостей, после благодарственного молебна об избавлении жизни государя императора Александра II от угрожавшей ему опасности, и по числу сорока четырех сельских старост постановлено было, чтобы каждый староста из своего села высылал сюда одного мальчика из сирот для обучения, а также чтобы со всякой души этих 4 волостей было взимаемо по 10 копеек и хлеба для продовольствия учеников: таких мальчиков обучалось действительно 44 на общественном содержании, а остальные на собственном.

Всех учеников было около 70 человек. Заслуживает внимания, что один из обучавшихся в Козинской школе – сын беднейшего крестьянина Никитичь Кравчука, по выбытии из школы и по увольнении обществом из крестьянского сословия, получил должность судебного пристава, а в настоящее время состоит в Подольской губернии Мировым посредником. С 1 августа 1890 года, по случаю расчленения волостей, училище это передано в Минар П.Р. (Министерство народного просвещения).

И стало народным однокласным училищем, с жалованием учителю от казны – 150 рублей и от общества – 180 рублей в год. Законоучителю от казны 50 рублей и от общества – 50 рублей в год: на учебные пособия – от казны 26 рублей и от общества 26 рублей в год и на содержание школы 199 рублей от общества в год.

Кроме того, с октября 1883 года в разрешения Киевского учебного округа открыты в зимнее время вечерние собеседования для взрослых прихожан и производятся по очереди законоучителем и учителем школы.»

Ось де витоки освіти в нашому селі історія українського народу, його розвитку складається з ось таких розрізнених, часом забутих дат, подій та прізвищ і тягнеться в глибину сторіч. Дотик до історії, розуміння подій допоможе нам сьогодні вижити, зберегти стрижень традицій, культури, мову.

Перші 44 хлопчики-сироти і ще 26 хлопчиків з інших сімей, яких старости направили сюди, в Козинське однокласне училище. Та нажаль, прізвища їх невідомі. Нам відомі лише імена учнів, які навчались у 1910-1920 роках, їм на сьогоднішній день виповнюється 80-90 років.

Микола Ігнатович Козак, житель села Козин, який навчавсь в цьому училищі в 1916-1918 роках, поділився своїм спогадом: 

–  Батьки привели мене в школу тоді 4-класну, коли виповнилось 7 років. Козин був прифронтовим містечком, адже йшла Перша світова війна. Тож нерідко траплялося, що заняття на декілька днів переривалися. Школа знаходилася в старому, непристосованому приміщенні. Наскільки я пригадую, було всього два вчителі, які викладали українську і російську мови, арифметику, закон Божий, природознавство, співи. Діти сиділи за партами 4-5  годин із невеликими перервами. Оскільки було тільки дві класні кімнати, то першим і другим, третій і четвертий класи навчалися разом.

Закінчив я всього-на-всього два класи і пішов допомагати батькові по господарству. У нього було 8 гектарів землі, пара коней, корови, свині, птиця. Проте навіть початкова освіта допомогла мені в житті багато. Я навчився читати, рахувати, знав основи релігії. То ж думаю, що і теперішнім учням не варто нехтувати настановами і порадами вчителів.

Школярських днів нам не забуть ніколи,

Не проказати їх, не проспівати,

Як бігали з торбинками до школи

У грізний рік, у славний рік двадцятий.

Забувши сміх, і примовки, і жарти

Ми слухали, схилившися на парти.

У 1922-1923 роках навчався в Козинській школі Микола Давидович Костюк. Згадуючи свою школу, він розповів:

– У цей час Козин, за умовами Ризького мирного договору, окупували поляки. То ж відразу були внесені зміни і в навчальні програми. Зокрема, замість російської розпочали вивчати польську мову. Але всі інші предмети викладали українською. Освіта була необов’язкова: хто хотів, той і відвідував школу. Після закінчення другого класу батьки мене забрали господарювати. Батько сказав: «Хіба ж ти, синку, з науки хліб матимеш? Він дістається важкою працею.»
У нашій сім’ї було 10 чоловік, а обробляли ми  5 гектарів землі, проте 1-3 класи закінчили усі. Важко було. Однак тим, хто не встигав у навчанні, призначали репетитора. Звичайно, за окрему плату. У той час у селі була ще одна школа – єврейська. Розміщувалась вона в окремому приміщенні, і уроки проводили зовсім інші вчителі.

Петро Сергійович Олієвський, Іван Михайлович Василюк, Григорій Васильович Синицький, навчалися у школі в 1930-1944 роках. Згадка про неї І.П.Олієвського

– У 1931 році на місці нинішнього дитячого садочка польська влада збудувала школу. Вона вже була більш пристосована до вимог освітян, ніж попередня. Численні класні кімнати опалювалися з коридору, що створювало додаткові зручності і учням, і вчителям. Були також спеціалізовані класи, підсобні приміщення. Столярна майстерня. 

В класі було 30 учнів – близько 20 українців, решта – поляки та євреї. Викладання велося польською мовою. Щоправда,  в розкладі був і урок української мови. Проте, він був необов’язковим, тобто факультативним, тому поляки, які з нами навчалися, його не відвідували. Українці ж, як правило, ходили всі, вивчали разом з нами українську мову і євреї. На жаль нам не викладали літературу.

Взагалі, все українське утискалося. Історія України вивчалася як складова частина історії Польщі. До українських учнів учителі ставилися більш різко, хоча не пригадую випадків відвертої несправедливості.

Навчання в школі розпочиналося о 9 годині, як і сьогодні, уроки тривали по 45 хвилин. За перше запізнення покарань  не було, а вже за друге запізнення доводилося приходити в школу з батьками. На дуже високому рівні була дисципліна. У всіх учнів була однакова шкільна форма. Господарську частину школи обслуговували тільки двоє людей. Вони ж приміщення прибирали і взимку опалювали його.

Учням, які навчались на «добре» та «відмінно», для прогулянок та розваг видавали лижі, ковзани, або санки. Це був ніби урок фізичного виховання. Уроки трудового навчання проходили, як правило, в столярній майстерні.

Здобували освіту в школі понад 500 учнів. У 1-4 класах було 3-4 паралельних. І в кожному не менше 30 дітей. Вчителі в переважній більшості були поляки, дуже рідко траплялися українці, адже в такому разі вони змушені були приймати католицьку віру. Єдиним таким вчителем у нас був Іван Іванович Зіневич, сам родом з села Боремля (нині Димидівського району), в який, як не парадоксально, викладав польську мову. Дисциплінованість, суворість, охайність – ці риси були притаманні всім вчителям. Їхня заробітна плата становила 270-300 злотих.

Навчання було безкоштовним, але щороку всі учні сплачували вступне мито. Воно становило один злотий. Дітям з бідних сімей обов’язково давали безкоштовні обіди. Всі інші харчувалися, кому як виходило. За власні  кошти доводилося купувати підручники. Писали чорнильними ручками.

Дуже рідко випускники продовжували навчання в інших освітніх закладах. З моїх однокласників ніхто нікуди не вступив – розпочалася Друга світова війна.

І ось ще один спогад тих далеких шкільних років. Іван Михайлович Василюк навчався в школі в 1935-1944 роках:

• Найбільше запам’яталося те, що педагогічний колектив дуже сумлінно і відповідально ставиться до своїх обов’язків. Це стосувалося вчителів усіх трьох періодів мого навчання в школі – польською (1935-1939 рр.), радянського (1939-1941 рр.) і німецького (1941-1942 рр.).

Пригадується, як із встановленням у 1939 році радянської влади ускладнилась навчальна програма, особливо за рахунок точних наук. Учителі почали викладати українською мовою. У ті часи до сьомого класу перевідних іспитів не було. Як і сьогодні, в школах були контрольні, самостійні роботи. Учні писали диктанти, твори, перекази.

До речі, школа під час окупації функціонувала ще рік тільки завдяки, як на мою думку, активній підтримці її українськими патріотами. Всім відомо, яка паніка і безладдя творилися на наших землях на початку Великої Вітчизняної війни. Проте, восени знайшлися люди, які відшукали вчителів і організували навчання. Воно продовжувалось українською мовою, тільки збільшилась кількість годин для вивчення німецької. Я добре запам’ятав прізвища двох директорів: пан Кійовський та пан Мончинський. На уроках траплялося таке, що 5-10 хвилин вчителі використовували для інформування політичних подій  у країні. Позанавчальне життя учнів школи обмежувалося участю у релігійних та державних святах. На мою думку,  саме школа дає дітям певний культурний рівень, навчає спілкуванню, що й має бути ознакою цивілізованої держави.

Пам’ять учнів 1910-1940 рр. зберегла дитячі і юнацькі враження про роки навчання, про приміщення школи, обладнання класів, про вчителів, які дали їм знання, прищепили любов до книжок, пошану до культури, до людей. На їх долю випали важкі роки випробувань першої і другої світових воєн, поневірянь на роботах у фашистській Німеччині, тяжких буднів відбудови народного господарства у повоєнні роки.

У 1949 році Козинська школа стає середньою. У ній навчалися юнаки і дівчата майже з усього тоді Козинського району. В ті часи директором понад десять років був Василь Тимофійович Рибак, людина високої культури і вимогливості.

Про рідну школу, про милий серцю край, про шкільні роки, про друзів-товаришів, з якими вчився, дружив або просто зустрічався і, перш за все, про тих знаменитих людей, які нас вчили і наставляли на правильний шлях, у мене (Ананія Грановського) залишилися самі приємні, самі добрі згадки. Ті високі якості відповідальності, справедливості, уваги і доброти, які проявляли наші вчителі породжували в нас почуття наслідування, бажання бути кращим і чому-небудь навчитися. Школа визначила нашу долю, дала нам необхідні знання, в цілому дала все те, що дозволило відчувати себе нормальною людиною в будь-яких випадках, серед різних людей і обставин, що зустрічаються на життєвому шляху.

У підтвердження якості роботи педагогічного колективу нашої школи можна навести один приклад: нашим чотирьом випускникам 1951 р. (Максимюк В.В., Рожанський В.Н., Шевчук В.М. і Грановський А.В.) довелося вчитися в одному військовому навчальному закладі, де всіх признавали кращими слухачами і трьох випустили з дипломами з відзнакою.

Ми гордились і гордимось нашою рідною школою і при зустрічах згадуємо добрими, теплими словами школу і тих людей, які давали нам знання, а разом із знаннями віддавали і частину свого серця. Перед їх працею в надзвичайно важких воєнних і післявоєнних життєвих умовах, перед їх добрими справами, перед їх авторитетом я схиляю свою сиву голову і хочу від чистого серця побажати, щоб те добро, яке вони робили для нас, повернулось добром до них і їхніх близьких. Я не називаю імен, щоб не пропустити кого і не образити, але скажу тільки, що керував у ті далекі часи прекрасним колективом школи шанований всіма Василь Тимофійович Рибак.

У ті роки в школі була створена художня самодіяльність. Керівником її була п.Валентина Усенко, баяністом п.Головко.

А ось спогад Петра Мельника випускника 1955 року: «Той час, час моєї юності, залишається пам’ятним тим, що освіта, яка мала відкрити дорогу в майбутнє для кожного з учнів, була особливо нелегкою і перш за все тому, що доводилось багато сил віддавати, працюючи вдома по господарству, оскільки завдяки йому утримувалась вся сім’я. Отож, долаючи фізичну перевтому і довгі версти, а до школи доводилось йти пішки 15 км, напівголодні, але одержимі вірою в краще майбутнє, ми, учні 50-х, здобували освіту.

Пригадую наших дорогих вчителів. Вони відрізнялися тим, що намагались якомога краще донести до нас знання, якими вони самі володіли, їх відрізняла особлива відданість вчительській професії.»

В 1951-1952 рр. біля школи був посаджений фруктовий сад, який частково зберігся до наших днів. Очолював посадку цих дерев директор школи. Учні приносили молоді саджанці з дому і в позаурочний час займалися посадкою дерев. В школі були засновані драматичний і хоровий гуртки. Засновником драматичного гуртка була Іваніна, потім вчителі російської мови та літератури  Рибак О.С. і Стилик К.А., а хорового – Усенко В.

На території школи були дослідні ділянки, на яких кожен клас вирощував певну культуру. Учні під час навчання і в період літніх канікул обробляли і доглядали за ними. В осінній період школярі збирали врожай і здавали в шкільну їдальню.

Особливі слова хочеться сказати про випускника 1966 р. Григорія Петровича Чубая. Народився він і ріс у селі Березини Радивилівського району 23 січня 1949 року.

Ще з раннього дитинства його душа потягнулася до фантазії, а руки – до олівця і паперу. Хлопець виділявся серед однолітків тягою до знань, над звичайним талантом, вмів гарно грати на гітарі і співати. Навчався у Львівському університеті, згодом на заочне навчання поступив у Московський літературний інститут.

Немає у світовій літературі письменника, який не задумувався б над долею своєї України, не обминув цієї теми і наш земляк. У поезії «Україні» Грицько Чубай використовує образ вітру, бо саме він є очевидцем всіх подій і розмов від сивої давнини до сучасності.

З твоїх давнин на плечах вітер сивий,

Гіркий, печальний вітер, мов полин.

Григорій Чубай – патріот. Образ рідної землі, України – один з найзаповітніших образів його поезії. Людиною, яка прийшла на землю, не може бути каменем, байдужою до всього, бо

За все тут необхідно хвилюватись:

За всіх людей, за землю і за небо.

Відцвітав травень, коли 1982 року білий світ прощався із славним сином своїм. Сьогодні ми свято шануємо пам’ять нашого земляка, випускника нашої школи. У кабінеті української мови і літератури оформлено куточок «Він навчався в нашій школі». З великого портрета у вишитім рушнику спостерігає за нашими вчинками сам Грицько Чубай. 23 січня і 22 травня – дні пам’яті нашого земляка, коли в школі проводяться вечори, літературні читання, запалюємо свічку пам’яті і сподіваємося, що іскра любові і патріотизму, запалена віршами і життям, не згасне і в наших серцях і душах.

Дарунком Грицьку Чубаю є поезія вчительки української мови та літератури Козинської повної загальноосвітньої школи Галини Степанівни Смолярчук.

Дорогий поете, славний наш земляк,

 Тебе ми забули не можем ніяк,

Бо ти був пророком і правду шукав,

А народ наш довгий час мовчав.

Ти завжди був першим, не змірявсь ні з чим,

А все це відбилось на здоровї твоїм.

Судилось тобі лиш всього 33 –

Мужня муза твоя переросте й віки.

Доля у тебе була важка

І смерть дісталась також нелегка.

А скільки вас, вірних синів полягло,

Залишивши нам лиш своє перо.

Сьогодні ми знову до тебе прийшли,

Жалу лиш і шану усі принесли.

Гортаєм сторінки поезій твоїх,

А уста шепочуть: «Вже нема в живих».

Випускниця нашої школи Марія Яковчук народилася в селі Пасіки. У своїй збірці «Доля» вона описує своє село так:

Село те Пасіками зветься –

На роздоріжжі двох шляхів:

Один – прямує в Берестечко,

Другий – веде до Вовковий.

В стежинах все, як у мережі –

Місця знайомі й дорогі.

Поля красуються безмежні,

А далі видно береги…

Тут, в мальовничому куточку Рівненщини, пробігло босоноге дитинство поетеси, розквітла її юність, тут доторкнулась крилом її перша любов.

Та нелегкі тернисті стежини встелила їй доля. Зустрічі, розлуки, радощі й печалі зустрічає вона на своєму шляху. Мужня джерельна душа наснажує і окрилює її. Вона твердо вірить у світле майбутнє матінки України, рідної землі, своєї долі.

… Зречись дурману і облуди –

В свою країну ти повір,

І доля буде, й люди будуть,

І в душах запанує мир.

Після закінчення кооперативного технікуму Марія живе в м.Рівному. Поетеса так сказала про наш край:

Я родом звідти, де зозуля ранить,

Де будить пишні крони соловей,

Я звідки родом, де весною в ранок

Вертається крилатий журавель.

Скільки в цих словах і в усій поезії  молодої поетеси любові і тепла до рідного краю і його людей!

Йшли роки. Наша школа займала три приміщення, але не вистачало класних кімнат. І тому з 1968 року райкомівське приміщення, яке знаходилося в центрі села Козин, було передано в користування Козинській середній школі. Із спогадів випускниці  1976 року можна дізнатися, що там були просторі, світлі кімнати. Були гарні і матеріально забезпечені кабінети фізики, хімії. Уроки проводились на високому рівні. В школі існувала кабінетна система, тож всі предметні уроки проводилися у відповідних кабінетах. Ми, випускники, щиро вдячні вчителям, які дали нам міцні знання, виховали культурними і справжніми патріотами своєї країни. В 70-х роках в нашій школі існувала учнівсько-виробнича бригада. Школі була виділена колгоспом «Ленінський шлях» (нині «Нива») земля, на якій сіяли цукровий буряк. Після навчання кожна дитина повинна була відробити практику. Школярі працювали на цій землі, вирощували цю культуру, в осінній час, при допомозі колгоспу, вибирали і продавали державі, а зароблені гроші використовували на шкільні потреби.

І ось, настав час, коли наше керівництво вирішило  побудувати нову школу, за приміщенням старої школи.

Нова школа була побудована в 1978 році на кошти колишнього колгоспу «Ленінський шлях» і частково допомагала держава. На сьогоднішній час, ще збереглося одне приміщення, де навчалися діти в 70-х років. На даний час у цьому приміщені культурно-дозвілевий комплекс. Козинська школа з 1995 року опалюється газом. Ми маємо 26 світлих просторих класних кімнат, комп’ютерний клас, лінгафонний кабінет, великий актовий зал, просторий спортивний зал, гімнастичний, кабінет трудового навчання.

І уже 48 років із стін школи в життя з атестатом зрілості виходять десятки моїх односельчан і діти жителів в близьких до Козина сіл. За цей період школу закінчило 2677 юнаків та дівчат. 56 з них отримали атестат з відзнакою, 33 учні одержали атестат із срібною медаллю. Першою медалісткою нашої школи є Світлана Яківна Скляр (випускниця 1952 року). Вона присвятила своє життя вивченню української мови. Нині Світлана Скляр – доктор філологічних наук, науковий співробітник інституту мовознавства імені О.Потембі. Із золотою медаллю закінчили школу такі учні: В.І.Соколик – вчитель Іващуківської неповної середньої школи, А.Ф.Пасєка – лікар, Г.І.Александрович – технолог спиртзаводу, Н.Г.Синицька – викладач іноземних мов, О.А.Романюк – лікар, А.Т.Павлюк – вчитель, А.Е.Дубинецька – інженер.

У 1940-70 роках в навчальних планах велика увага приділялася вивченню точних наук. Якщо в цей період було 6 годин на тиждень математики, то на даний час лише 4 або в крайньому випадку 5 годин. На вивчення російської мови годин виділялось більше, ніж на українську. Так, якщо взяти класний журнал 6 класу 1951-1952 рр., то із 36 учнів – 11 було залишено на повторний курс, 4 учням було дано роботу на осінь. Вимоги до оцінок в ті роки були дуже високими.

Майже всі учні, які вчилися на «4» і «5» закінчили вищі навчальні заклади. Серед випускників моєї школи потрібно назвати таких видатних діячів, як: Раїсу Захарук-Чугай – старший науковий співробітник Львівського музею етнографії, Леонід Мінейович Куліков – доктор хімічних наук, Діана Георгіївна Костюк – співробітник газети «День», Петро Кутя – кандидат технічних наук,  Борисюк – кандидат сільськогосподарських наук, Олександр Варнава – заслужений артист, Віталій і Яків Іващуки – аспіранти, Петро Мельник – керівник інтерполу (член української делегації на Європейській конференції), Василь Іванович Маніта – кандидат історичних наук.

У 1989 році у навчальних планах зроблено перші кроки по реалізації ідей нової концепції загальної середньої освіти щодо гуманізації та інтеграції навчальних курсів. Дещо зменшено обов’язкове сумарне навантаження учнів, виділено час на індивідуальні і групові заняття у 1-4 класах та профільне навчання у старших класах. Ці години знаходяться у повному розпорядженні ради школи.

До 1991 року велика увага приділялась вивченню російської мови та літератури. При наявності необхідних умов і кадрів класи з кількістю 25 і більше учнів ділилася на дві підгрупи, а вчителям російської була надбавка в заробітній платі. Це ще одна відмінність навчального процесу в порівнянні з теперішніми роками.

Всі роки Козинська середня школа жила і живе повнокровним життям. Діти постійно беруть активну участь у різних гуртках: технічного моделювання, спортивного, туристичного, гурток військово-патріотичної пісні. Гуртківці нашої школи займали і займають призові місця в районі і області. Зокрема, учні з гуртка технічного моделювання, керівником якого є вчитель трудового навчання Іван Степанович Ногачевський, зайняли 3-тє місце в обласних змаганнях…

У 70-х роках діяв прекрасний драматичний гурток, керівником якого була Меланія Абрамова. Це вчитель з вищою категорією, має звання старшого вчителя. Ось згадка ветерана другої світової війни Григорія Васильовича Братащука про цей гурток: «9 травня 1975 року весь наш народ святкував 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. Учні нашої школи брали участь у святкуванні, зокрема, гуртківцями була поставлена п’єса «Хлопчик з нашого міста». П’єса була дуже добре підготовлена, учнями зроблені відновідні костюми, а саме основне, що вона була озвучена (на касеті були різні записи: голоси тварин, птиць, німецька мова), тому справила хороше враження на присутніх у залі і примусила їх згадати ті важкі воєнні роки, коли німці були в нашому селі.

З часу заснування школи існує бібліотека. У ній є як художня, наукова література, так і підручники для всіх учнів школи. Книжковий фонд станом на 1997 рік становив 21100  екземплярів, в тому числі – 5100 підручників. Шкільна бібліотека кожного року поповнювалася різною літературою, підручниками. Починаючи з 1994 року, забезпечення книжкового фонду припинився. Якщо взяти і порівняти старі і нові підручники, то можна сказати, що в сучасних підручниках складніше викладено матеріал.

На території школи знаходиться майстерня трудового навчання. Вона оснащена столярними та слюсарними станками. Діти на уроках трудового навчання, які проводить Іван Степанович Ногачевський, навчаються столярній та слюсарній справі. Учні з великим задоволенням відвідують ці уроки,  бо знають, що знання, які дають їм старший вчитель, пригодяться в житті.

По всій Україні і за її межами трудяться наші випускники у вищій школі: Леонід Куликов у Київському політехнічному інституті, Яків Іващук – в Українській академії водного господарства, Світлана Іващук – у Львівському державному університеті імені І.Франка, Галина Гороховська – директор Рівненського ліцею. Старший науковий співробітник Львівського музею етнографії Раїса Чугай-Захарчук є автором багатьох публікацій і декількох монографій на тему української вишивки. Неодноразово виїжджала на стажування у наукові заклади США та Великобританії. В одному з університетів Великобританії стажується молодий співробітник Київського університету імені Т.Шевченка – Іващук В.А.

Серед випускників моєї школи і є духовні пастирі: Сергій Савчук – випускник 1973 року, Михайло Ковальчук – 1969 року, В’ячеслав Варнава – 1991 року, Павлюк Андрій – 1989 року, Микола Кравчук – 1996 року, Тимочко Руслан – 1996 року.

Випускниця Козинської школи Леся Василівна Поліщук працювала і працює в колгоспі «Нива». За свою сумлінну працю, за добру душу, повагу від людей вона була в 1987 -1991 роках  депутатом Верховної  Ради. В 1992-1994 рр. депутатом Верховної Ради було обрано Юрія Гнаткевича. Михайло Терентійович Іванюк – депутат обласної Ради.

Велику увагу приділяв науково-пошуковій роботі вчитель (сьогодні пенсіонер) Козинської середньої школи Георгій Костюк. Його публікації можна було зустріти на сторінках обласної та районної преси.

Пройдуть роки, зміняться покоління, нові навчальні програми одержать вчителі, а школа залишиться школою. Для всіх дітей потрібен вчитель той, хто присвячує себе і своє життя вихованню і навчанню підростаючого покоління. І цей вчитель є. Сьогоднішній наставник, який повинен взяти кращі зерна педагогічних надбань минулих років. Серед них можна назвати відмінника народної освіти Ганну Миколаївну Воловчук. Старших вчителів – Георгія Костюка, Меланію Абрамову, Івана Ногачевського, Галину Бацмай. Серед педагогів школи є такі які віддали школі по 35-40 років життя. Сьогоднішні вчителі школи, а це переважно її вчорашні випускники, намагаються зробити все можливе, щоб продовжити традиції своїх наставників. Ми, вчителі школи, керуємося істиною, що кожна людина, ким би вона не стала, проходить через розум і серце вчителя, і своє серце сьогодні і в день прийдешній ми віддаємо дітям.

У 1996 році 25 серпня моїй школі виповнилося 110 років. На святкування сторіччя з’їхалися випускники з різних куточків нашої країни. Хороше враження справило це свято на всіх присутніх. І наша випускниця 1953 року Палащук (Оборіна) Ангеліна, львівська поетеса української асоціації письменників присвятила вірш в День 110-річчя  з дня заснування її

У кожного із нас на все життя

Про школу спогади лишились

Ми згадуємо друзів, вчителів

І як дружили ми, і як учились.

Перше кохання і безсонні ночі,

І перший поцілунок, ніжні звуки –

Вже не повернуться до нас ніколи,

Хоч як би ми не зводили до Бога руки.

Жевріють в пам’яті шалені збитки,

І сльози вчителів з гіркотою до нас

Та гартувала нас не тільки школа,

Але й важкий післявоєнний час.

Ми розбрелись по всьому світі.

Самі таранили дорогу в майбуття.

Тепер звітуємо ми рідній школі

Про успіхи і про життя.

Сердечна вдяка тим, хто нас сьогодні

Зумів зібрати в це велике свято

110 років нашій школі

Це надзвичайно виняткова дата.

Я школу у віршах прославлю

Про неї ми повинні пам’ятати

Нехай цвіте наш храм науки,

Як наша незалежна Україна-мати.

Щороку за парти сідає понад 500 учнів. Це вже п’яте покоління з часу її заснування. Вони нащадки тих, хто жив багато років тому. Сходячи з історичної арени, наші діди й прадіди заповідали нам свої погляди, ідеї і цілі, які здійснюються,  звичайно, не однією генерацією. Вони залишили нам багато поривів, намагань, спогадів, слави. Сьогодення вимагає від нас зваженості і турботи про майбутнє.