Наша землячка поетеса Марія Яковчук
Марія Яковчук народилася 28 жовтня 1943 року в с. Пасіки Радивилівського району. Тут в мальовничому куточку Рівненщини на роздоріжжі двох шляхів:
Один прямує в Берестечко,
Другий веде до Вовковий...
промайнуло
дитинство поетеси, розквітла її юність, тут доторкнулася крилом її перша любов
Та нелегкі стежини встелила їй доля. Зустрічі та розлуки, радощі і печалі зустрічала вона на своєму шляху. Мужня, джерельна душа наснажує і окрилює її. Вона твердо вірить у світле майбутнє матінки України, рідної землі, своєї долі.
У 1951 році Марія Яковчук стала ученицею початкової школи в с. Савчуки, після її закінчення продовжувала навчання у Козинській середній школі Радивилівського району, де закінчила 9 класів. Середню освіту здобувала в середній школі №1 м. Радивилова. У 1962 році Марія Яковчук успішно закінчила кооперативне училище у м. Рівне, а потім продовжувала навчання заочно в Рівненському кооперативному технікумі.
Після закінчення кооперативного технікуму 1966 році Марія Яковчук проживає в м. Рівному. Довгий час працювала бухгалтером в допоміжному господарстві громадського харчування. У 1988 році перейшла працювати до комунального теплопостачального підприємства «Комуненергія».
У свої юні 18 років в 1961 році Марія Яковчук вперше взялася за перо. Нею було написано 20 віршів, які і по сьогодні залишилася на сторінках уже пожовклого блокнота. Змусили взятися за перо Марію Яковчук потрясіння, розлука з першим незабутнім коханням, яке вона пронесе в серці продовж всього життя. Але після цього муза залишила Марію Яковчук і впродовж довгих 28 років тривало її поетичне мовчання. В 1989 році в ніч на Благовіщення Марія Яковчук вдруге взялася за перо, і відтоді наполегливо працює на творчій ниві. Вона відвідує літературні студії «Червоні сурми», якою керував Микола Пшеничний, «Сузір’я» під керівництвом Ольги Зеленчук, «Волинські литаври», де був керівником Микола Степаненко.
Шанувальники поетичного слова мали змогу ознайомитися з творами поетеси на сторінках газет «Прапор перемоги», «Хімік», «Зміна», «Рівне», «Золота нива», «10 канал», «За відродження», «Волинь», «Вільне слово», «Дзвін», її твори духовного змісту читачі могли прочитати в часописі «Православннй благовісник». Вона автор збірок «Я родом звідти»(1993 р.), «Доля»(1994 р.), «Під сузір’ям Скорпіона»(2000 р.), книжечки спогадів про свого відомого поета-земляка Григорія Чубая(2003 р.).
Творячи поезію для дорослих, в Марії Яковчук зароджується бажання писати вірші для дітей. І в 2001 році виходить з-під пера її перша дитяча збірка «Над веселим водограєм», в 2002 році – «Світить сонечко ясне», 2007 році – «Лебідь і лебідка».
Продовж 2004-2006 років Марією Яковчук були створені альбоми з фотографіями і поетичними творами, в одному з яких висвітлені біографічні штрихи життя і творчості поетеси, а в другому розповідалося про будівництво церкви в селі Башарівка Радивилівського району.
У 2003 році була надрукована двотомна книга «Рівне 720», де поміщено вірш Марії Яковчук «Я родом звідти». А у 2005 році виходить друком «Літературно-краєзнавча енциклопедія Рівненщини», де подана коротка біографія Марії Яковчук.
Усі поетичні збірки Марії Яковчук поміщені в Інтернеті, доступ до яких є у Рівненській обласній бібліотеці.
У Марії Яковчук співоча душа, її твори мелодійні. Чимало її віршів покладено на музику рівненськими композиторами Тетяною Леус, Анатолієм Андруховим, Андрієм Пастушенком, Петром Кравчуком, Оксаною Онуфрів. Готується до видання пісенник. Марія Яковчук продовжує трудитися на творчій ниві, у неї багато задумів, є бажання написати біографічну повість.
Я вірую в Бога та край наш шаную,
Люблю я народ свій і волю ціную.
Снагу і натхнення черпаю в Тараса,
А мужність і стійкість взяла я від Стуса
Наш земляк владика Паїсій
Життєпис владики Паїсія
Я народився у 1913 році на Волині. Перед вступом до середньої школи був організатором у своєму селі харчової кооперативи «Дружність» та Райфазенки. На жаль, інституції ці не розвинулися, бо польська влада замкнула їх після першого року існування. Після конкурсового іспиту, вступив на перший курс Учительської семінарії Кременецького ліцеуму. Закінчивши цю школу учительським дипломом в 1935 році, учителював у Любомлі і Любомльському повіті на Волині. Крім педагогічної праці, розвинув тут культурно-освітню працю над ліквідацією неграмотності та господарської відсталості шляхом шкільних курсів та заохочування здібнішої молоді проходити різні господарчі курси, ліквідації громадських неужитків насаджуванням дерев та побудови громадської гарбарні. Разом із своєю громадою побудував нову школу, стягнувши до неї всіх дітей, що дотепер не мали в ній місця.
У міжчассі закінчив курс кандидатів на керівників шкіл та займав становище інструктора районових педагогічних конференцій.
В часі більшовицької окупації провчився два роки у Педагогічному інституті в Крем’янці.
В роках німецької окупації був директором 7-кл. школи у Дубно, якийсь час був інспектором народних шкіл, членом іспитової комісії для некваліфіко
ваних учителів, викладачем історії України в українській гімназії імені Симона Петлюри, викладачем педагогіки й психології на вакаційних учительських курсах, а врешті повітовим організатором відділів т-ва «Просвіта». Після зорганізування в цьому часі 205 читалень і бібліотек, в 1943 році був заарештований німцями та вивезений на примусові роботи в Австрію. Будучи в цей час фізичним робітником, закінчив коресподенційним шляхом курс політичної економії і практичний курс цукроварства в Подебрадах, курс історії України і курс географії України в інституті міста Подебради.
Після закінчення II Світової війни прибув до Баварії, поселившись у Мюнхені, де закінчив філософічний факультет Українського Вільного Університету. В цих роках займав одночасно становище культурно-освітнього референта Центрального Союзу Українського Студентства, з рамени якого був співорганізатором академічних вечорів у Мюнхені. Тут закінчив також Богословсько-Педагогічну академію.
У 1949 році прибув до Чікаґо на афідавіт о. Омеляна Мицика. В цьому ж році зорганізував Школу Українознавства при Соборі Св. Володимира, в якій є тепер директором. В наступних роках зорганізував Українську Студентську Громаду, Станицю Українського Вільного Козацтва та Т-во Приятелів Українського Вільного Університету. Маючи з 1951 року українську радіопрограму, своїми безплатними оголошеннями виразно причинився до розбудови Української Кредитової Кооперативи «Самопоміч», в якій тепер працюю на становищі організаційного референта. Працюючи вечорами, протягом кількох років закінчив бібліотекарство на Нортгерн Ілліной Універсіти, одержавши ступінь М.А. в 1972 році. Протягом 9-ти років був бібліотекарем в системі шкіл Кук Коунті, Ілліной.
В даний час, крім праці в «Самопомочі», займаю становище організаційного референта в Централі Українських Кооператив у США, два дні в тиждень веду українську радіопрограму під назвою «Українські Мелодії». Належу до 3-х Братських Союзів та кількох загальногромадських організацій в Чікаґо та американської організації «Амерікан Діфенз Пріпереднес Ассосієйшин», Вашінґтон, Д.С.
В Чікаґо прожив 26 років. Крім згаданих праць, був кілька років секретарем Собору Св. Володимира та членом Контрольної Комісії, був членом Українського
Міжконфесійного Гуртка для співпраці всіх українських Церков, секретарем Ліґи Українських Організацій в Чікаґо, зорганізував Український Переселенчий Комітет для опіки над новоприбулими еміґрантами та спроваджування нових еміґрантів з різних країн Європи. Спровадив сам понад 100 осіб, в тому числі майже всіх студентів Богословсько-Педагогічної Академії, яку відвідував у Мюнхені, Німеччина.
Зорганізував Товариство Опіки над українськими науковцями, зорганізував Український Театр в Чікаґо.
На 23-му році існування моєї приватної радіопрограми «Українські Мелодії» допровадив до об єднання кількох приватних радіопрограм в одну, для уможливлення слухання українських радіопередач щоденно.
У березні 1977 року, на бажання Владики Митрополита Мстислава, переїхав до нашого Церковного Центру – Оселі Св. Андрія Первозванного
в Савт Бавнд Бруку. Владика Митрополит запропонував мені стати священиком, зорганізувати бібліотеку нашої Церкви, бути асистентом священика Семінарії, бібліотекарем і викладачем морального богослов’я в Семінарії.
Дня 16-го квітня я став дияконом, дещо пізніше, цього самого року, – священиком. Від цього часу, у неділі й свята я відправляв Служби Божі та проповідував в Церкві-Памятнику Оселі Св. Андрія. При кінці цього самого року був перенесений до парафії Св. Софії Премудрості Божої в Байоні, близько Савт Бавнд Бруку з тим, що буду доїжджати три дні на тиждень до бібліотеки та Семінарії. Так доїжджав я протягом 13 років. Бібліотека була мною зорганізована за системою Конгресової Бібліотеки у Вашінґтоні.
В 1978 році відбув прощу на Св. Гору Афон в Греції, щоб відвідати печеру Св. Антонія Печерського та Скит Св. Іллі, що був зорганізований нашим монахом з Полтави, Паїсієм Величковським. Застав я тут тепер 8 монахів. Колись було тут понад 500 монахів. Були це бувші вояки з армії гетьмана Івана Мазепи, які в старші роки прийняли тут монаший постриг та розбудували цей Скит до такої міри, що він викликає загальний подив та є, хіба, найгарнішим скитом на Афоні. Скит називався тоді «Запорозьким». Було тут зорганізоване видавництво книжок, які звідси розсилали до всіх Церков Сходу. Перейнявшись великою працею Паїсія на Афоні, я дещо пізніше, при хіротонії на єпископа, вибрав собі його ім’я.
Дня 13 грудня 1988 року Митрополит Мстислав підніс мене до чину Архімандрита.
Дня 25 лютого, 1989 р. відбулося наречення мене на єпископа для країн Південної Америки, а саме: Арґентини, Бразилії, Парагваю і Венесуели.
В неділю, 26 лютого 1989 р., хіротонізовано мене на єпископа та проголошено мене єпископом Савт Бавнд Бруку. До Південної Америки, з огляду на свій вік, я мав виїхати тимчасово.
Дня 9 березня, 1989 р. – виїзд до Південної Америки. Супроводжував мене Митрополит Мстислав, щоб представити мене нашій Церкві в Півд. Америці. У неділю, 12 березня відбулася перша моя служба Божа в церкві Св. Покрови в Буенос-Айресі. В наступні дні я відвідав всі головні наші організації. Скрізь були прийняття, скрізь вітали мене сердечно.
Гарно прийняв мене заступник президента Аргентини. Цього ж місяця я відвідав 7 парафій в Параґваї. В Параґваї наші люди тримаються надзвичайно гарно. По всіх хатах лунає українська пісня. Уряд Парагваю дуже вдоволений нашими емігрантами. Вірні наші прийняли мене з ентузіазмом. В травні цього ж року повернувся до Аргентини. Дня 12 липня виїхав до Бразилії.
В днях 28, 29 і 30 липня 1989 року відбувся Собор нашої Церкви в Південній Америці. Відбувся він в Параґваї, в місті Енкарнасіон. Цей Собор вибрав мене Правлячим Єпископом Української Автокефальної Церкви в Південній Америці. Залучене при цьому число «Українського Православного слова» говорить докладно про це та плани праці нашої Церкви в Південній Америці. Але, на нещастя, я захорував. Я не мав тут жодного медичного забезпечення.
Дня 18 серпня 1989 року повернувся я до США для операції очей та інше лікування. Поселився знову в приміщенні Семінарії. Більше, як рік я був дуже хворий, нездібний до жодної праці. Під кінець 1990 року почав працювати в бібліотеці.
Не будучи наразі зарахованим членом нашого Єпископату в США, знайшовся я в критичному фінансовому положенні. Прийшовши до значного здоров’я, вирішив тимчасово обняти обов’язки настоятеля в одній з наших парафій, які в цей час не мали священиків. На прохання нашої Консисторії в США та Управи Парафії Св. Михаїла в Міннеаполісі, погодився прийняти обов’язки настоятеля цієї парафії з днем 10 березня, 1991 року які повнив протягом 3-х років.
Тепер я на правах емерита, член Єпископату, член Митрополітарної Ради.
З рамени нашого Єпископату – член Президії Світового Конгресу Українців у Канаді.
Дня 18 липня, 1995 року взяв участь у похороні Святійшого Патріарха Володимира. Був потурбований комуністами перед собором Св. Софії в часі похорону, можливо, за свою патріотичну проповідь над гробом Патріарха в соборі Св. Володимира. В цьому соборі відправив Панахиду побіч Патріарха Філарета. На прощі Св. Софії вирятували мене з опресії два молоді києвляни, як ангели-хоронителі, підхопили мене під руки саме тоді, коли комуністи напали на нас, а я, послизнувшись, мало що не впав у болото в повному облаченні.
Як член нашого Єпископату в США, був учасником делегації до Вселенського Патріарха в Константинополі, в часі, коли Московський патріарх намагається всіма силами підпорядкувати всю православну церкву, бувших виходців з російської імперії захопити під свій омофор, наша Церква в діаспорі хотіла заявити перед усім світом, що українська Церква тяготить до Вселенської Патріархії. Вселенському Патріархові ми заявили, що ми не спочинемо аж до того часу, поки вся Українська Церква, як на еміграції, так і на рідних землях,
не буде об’єднаною під одним Київським Патріархатом, який буде належати до Вселенської Патріархії в Константинополі. Ми тепер стараємося доказати, що Московська «Патріархія» не є канонічною, та що Вселенський Патріарх повинен вже тепер домагатись від Московської «Патріархії» повернення Української Православної Церкви в Україні (підпорядкована Митрополитові Сабодану) Вселенській Патріархії.
Як єпископ-емерит, я відвідав вже понад 25 парафій, у яких відправив урочисті Богослуження при асисті довколичного духовенства та виголосив відповідні проповіді. В часі цієї тури зібрав 34000 доларів на новоосновану Духовну Семінарію в Бразилії.
Відвідав українські поселення у Франції, Бельгії, Німеччині, Арґентині, Бразилії, Параґваї. Відбув прощу до Святої землі, відвідав Єрусалим, Назарет, Вифлеєм, гору Фавор, криницю Іакова, відбув прощу на Святу гору Афон. Відвідав Грецію, Швейцарію, Турцію і Італію.
(Джерело: Володимир Рожко “Преосвященний Паїсій, єпископ Савт Бавнд Брукський”)
На знімку: Іван Бацмай у 1945-му.
Фото із сімейного альбому.
Наш земляк Іван Бацмай
Тато живе в добрих спогадах людей
Тато з батьками жив у Козині (нині Радивилівський район Рівненщини). Коли 19 березня 1944 року визволили село від фашистів, мій 22-річний тато пішов до армії. Спочатку його направили на трудовий фронт у Заполяр’я, але він писав заяви, щоб послали на фронт. Воював на Українських фронтах, закінчив війну старшиною мінометної роти. День Перемоги зустрів у визволеній від фашистів Празі. Після війни служив ще в Австрії та Румунії.
Батько не любив розповідати нам, трьом донькам, про війну — щадив нашу психіку, бо війна принесла людям багато страждань і втрат. Чимало хто з батькової рідні так і не повернувся з неї додому, чимало бойових друзів втратив. Тому, виживши, у мирний час працював і за себе, і за тих полеглих бойових побратимів. А моя мама Парасковія Степанівна була в нього надійним тилом.
У мирний час тато здав батьківську землю в колгосп, а сам пішов працювати головним агрономом Козинського району. А коли укрупнили район, очолив колгосп «Маяк» — одне з найкращих підприємств області. За високі виробничі показники та врожаї господарство свого часу було удостоєно ордена Трудового Червоного Прапора.
На жаль, доля відміряла мало років моєму батьку-фронтовику — лише 52. Однак він живе в пам’яті і моїй, і людей, з якими свого часу воював і працював. На провідну неділю багато земляків не минають його могилу, щоб покласти до пам’ятника квіти.
Я пишаюсь своїм батьком.
Тамара БАЦМАЙ.
Рівне.
Ангеліна Оборіна
"Про мене і не тільки..."
Автобіографічна розповідь
Рано-вранці через вікно під стелею злодійкувато заглядає промінь сонця. Озирнеться, посміливішає і скік на зимну підлогу. Пройдеться по обличчю, розбудить, потанцює на долонях, освітлить на мить серце надією і геть, скоріше на волю. Який цікавий світ! – подумала Ангеліна. Все в природі по-своєму чудове.
Ангеліна згадує, як в дитинстві ЇЇ мама – Євдокія Іванівна Палащук – часто ходила з дітьми до лісу по суниці, чи в святкові дні до бабусі в сусіднє село. Дорога пролягала через ліс. Звучно кували зозулі, а в молодому березняку пахло грибами і травою. Сходило сонце. Густі білі пари, напоєні теплом і світом, тихо піднімалися вверх. Діти відпочивали хвилин двадцять і слухали цікаві історії про ліс від мами.
– А подивіться, дітки, як працюють мурашки. Кожна мурашка знає свою справу. А як кують зозулі! Ось дятлик вистукує по корі, шукаючи здобич собі. Він – санітар лісу. А коли виходили з лісу, дорога вела через поля, пахло медом, і пшеничні поля вилискували на сонці оксамитом. Мама розповідала про все: як збирають врожай, з чого печуть хліб, що сіють на полях. Сестра Людмила прислухалася більше до пташиного співу, а Ангеліна засипала матір різними питаннями. Її все цікавило.
Одна пора року міняла іншу. Мама була джерелом всього цікавого. Вона зуміла привити дітям любов до навколишнього світу. Завдяки своїй освіті, мала декілька професій. Батька називали майстром на всі руки. Був весь в роботі та роз‘їздах. Хоробро бився на фронтах Великої Вітчизняної війни. Виховання дітей більше лягало на плечі матері. Це була дружня сім‘я з українським прізвищем Палащук.
Народилася Ангеліна Дем‘янівна Палащук в селі Теслугові Козинського району Рівненської області. Середню освіту отримала в м. Берестечко на Волині в 1953 році. (Навчалася один рік у Козинській середній школі у 8 класі разом з Юрієм Костюком , Тамарою Сущінською та Матюшок Теклею. Це був незабутній рік! А потім батьки перевели у м. Берестечко.) В цьому ж році поступила в Луцький педінститут ім. Лесі Українки і закінчила його в 1958р. з широким профілем. Під час навчання в інституті закінчила курси масажисток, автоінспекторські курси, курси шоферів і мотоциклістів. Займалась мотоспортом. Виступала на змаганнях. Має звання майстра спорту по мотоспорту.
Подорожі по мальовничих місцях України єднали душу Ангеліни з природою. Вона любила спостерігати за рослинним світом, за пташиним царством, за комахами, за усім живим, що потрапляло під обстріл її допитливих очей. І до всього вона відносилась тепло і щиро, з особливою повагою, як навчала її мати.
Ангеліна Палащук після того, як одружилася, стала Оборіною. Її чоловіка, офіцера, переводили з одного місця служби до іншого. Після Луцька сім‘я жила в м. Рівне, 2 роки в Німеччині,10 років в Одесі, 9 років в Алма-Аті, потім у Львові. В Алма-Аті Ангеліна отримала ще одну вищу освіту, закінчивши заочно інститут ім. Абая. Працювала в школі та в інституті іноземних мов на кафедрі російської мови та літератури.
У Ангеліни двоє дітей. Донька – художниця. Проживає постійно в Чехії. Ілюструє книги матері. Син-підполковник запасу. Воював в Афганістані, був поранений. Має нагороди. Учасник експедиції під керівництвом генерала і депутата Верховної Ради – Біласа на Північний полюс в 2000р. Проживає в Одесі. Президент Федерації парашутного спорту Одеської області. Пише вірші. Любов до лірики успадкував від матері. Перша книга Костянтина Оборіна „Когда в осколки солнце превратилось” вийшла в 2003 році.
Друкуватися Ангеліна почала в 1965 році, а писала ще в дитинстві. Коли її було сім років, вона любила пасти гусей. Розмовляла з ними, як з друзями. І написала про них вірш„Мої гуси”:
Гуси, гуси – біле пір‘я,
Зайняли усе подвір‘я.
Між собою щось гелгочуть –
Мабуть, їсти дуже хочуть.
Пожену їх на травичку,
Дам напитися водички.
Буду пасти кожну днину –
Зберу пір‘я на перину.
Коли Ангеліна працювала обласним інструктором книголюбів у Львові, вона організовувала зустрічі письменників з читачами, сама виступала, читаючи свої вірші. А їх ставало все більше і більше, головним чином, дитячої тематики.
Знайомство з відомою поетесою Ангеліною Буличовою переросло в дружбу. Побажання і поради Буличової Ангеліна Дем‘янівна сприймала як урок учителя. Багато в чому допомогли їй поетеса Ніла Турбал, Марія Людкевич, Марія Дорошенко.
Після переїзду до Львова Ангеліна Оборіна з Музою не розлучалась. Вона все частіше береться за перо, з-під якого з‘являлися поетичні твори-вірші для дітей. В 1994 році вийшла перша книжка Ангеліни Оборіної „Голубий сон”. Художньо ця збірка поезій чудово оформлена. А виконала цю роботу художниця, донька поетеси Елена. „Голубий сон” – збірка, яка показала уміння поетеси проникнути у внутрішній світ дітей дошкільного віку, заговорити з ними на зрозумілій для них мові. У збірці вірші пригодницького, гумористичного, повчального характеру. В них дотепні висновки, застереження, поради. Ось вірш „Забиває Максим цвях”. Та цвях йому не піддається. Дідусь повчає онука: „цвях забити-теж наука”.
У віршах розповідається про різні, часто дивовижні пригоди, які викликають веселий настрій у читача. Цим характерні вірші, як от: „Музикант”, ”Чий ніс найкращий”, „Хитре жабеня”, На рибалці.”
Ну куди оце годиться –
Каламутить воду киця:
Всуне лапку ліву, праву,
Ледь не падає в канаву.
Підійшла я збоку тихо.
Що тут сталося за лихо?
То в воді великий рак
Не давався їй ніяк.
Збірка схвально оцінена рецензентами і читачами. А в 1999 році побачила своїх юних читачів друга збірка Ангеліни Оборіної – „Веселий промінь”. Більшість віршів написані на багатій фантазії авторки. Та навіяна вона дійсністю, яку бачить поетеса своїм спостережливим оком і уміло передає в художніх образах.
В 2000 році вийшла нова дитяча книжка – „Зайчик в‘яже рукавички” (вид. ”Каменяр”). В збірку увійшли вірші для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку.
Під вербою біля річки
Зайчик в‘яже рукавички.
До зими сім‘ю готує –
Ні хвилини не марнує.
Вісім пар зв‘язав вухатий,
Приніс діткам показати.
І зайчиха, і зайчата
Цілували міцно тата.
Ангеліна тонко розуміє дитячу душу і своїми віршами доповнює те, що їй постійно не вистачає.
– Мене й досі зв‘язує з багатьма дітьми добра і велика дружба, бо як їх можна не любити? Про кого ж тоді писати і для кого? У них все таке цікаве і незвичне: характери, інтереси, звички, фантазії, збиткування.
У своїх поезіях авторка прагне показати своїм маленьким читачам навколишній світ, природу, навчити їх любити, поважати дорослих, привчати себе до праці.
Ангеліна від батьків унаслідувала привичку працювати, не дивлячись на часи і втому. Про неї Ангеліна Буличова пише в передмові до нової збірки „Сонце в безкозирці”: – Ангелина Оборина – это совершенно неординарная женщина, которая всю свою жизнь совершала поступки, не соответствующие ни полу ее, ни возрасту: в молодости гоняла на мотоцикле, теперь на своей машине. А когда ей было за пятьдесят – прыгает с самолета с парашютом. Но главное, что выпускает книжку за книжкой.
Вірші збірок Ангеліни прославляють доброту, чесність, наснагу, почуття дружби, колективізму, закликають виконувати корисну роботу своїми руками, дитячими руками. Чи то ліпити снігову бабу, чи шити лялькам плаття або черевички-все це дитячі кроки до трудового життя, яке чекає кожну дитину. Наприклад, вірш „Помічник”:
Я бабусі помагаю:
Чисто двір позамітаю,
Песикам поїсти дам
І травичку коровам.
Дідусь часто і мені
Дасть поїздить на коні.
На селі люблю я жити:
Є з ким гратись і дружити.
При слові „поет” у нас виникає уява про кропітку повсякденну роботу за письмовим столом в кабінеті, про напружений пошук виразного слова і образа, про нескінчені виправлення та переписування рукопису і т.д.
Справа в тому, що головним в поетичній праці Ангеліни Оборіної була і є не робота за письмовим столом, а спостереження життя. Коли вона з легкістю імпровізатора набирала сторінки своїх творів, це була лише заключна стадія творчого процесу. Основна ж творча робота виконувалась безпосередньо в процесі спостереження, бо знала одну істину: література росте не стільки з літератури, скільки з життя.
Ангеліна із рук в руки передає читачу своє серце, притому, охоче, без оглядки, захоплено, самовіддано.
Природа – любов – творчість – трикутник, який увібрав в себе весь простір інтимної лірики Ангеліни Оборіної. Природа переплітається з любов‘ю. Принцип хронологічної послідовності в більшості передає рух творчості поетеси, визрівання, яке йшло бурхливо. Особливо, за останній період.
Ангеліна прислуховується до характеру її дару і находить себе в дитячій та інтимній ліриці, основаній на правді почуттів. Провідною зіркою для неї стане спостереження, реальність відтворення духовного світу, яка живе серед природи і міняється разом з нею. В самих простих предметах Оборіна знаходить поезію. Вона розмовляє з природою, ділиться з нею своїми переживаннями, муками, думками. І природа ласкаво, співчутливо заспокоює її, проходить через закохане серце поетеси.
І ніч благословляє нас теплом,
Дарує небо зоряне своє.
Я заціловую тебе тремтливо
І пещу тіло молоде.
Читаючи твори Ангеліни Оборіної, можна сказати, що перед нами з‘являється мініатюрна енциклопедія почуттів і роздумів.ЇЇ лІрика не нав”язує читачам своє „я”. У ній воно звучить м‘яко, легко, ненав‘язуюче. Вухо і око у поетеси одинаково чутливі, і їх дія синхронна. Вона бачить останній промінь і чує останній звук. Ангеліна багата на оптимізм.
Старію, а здаватися не хочу.
Безсонням можу бути ще комусь.
І для земної і безтямної любові
Я ще і в цьому віці знадоблюсь.
Кілька років, коли Ангеліна Оборіна проживала уже у Львові, були наповнені страшним болем її душі і серця. Це сталося тоді, коли її сина Костянтина після закінчення військового училища послали на криваву бойню до Афганістану. Та чи могло бути спокійним серце матері, коли життя її сина було в небезпеці?
У розпачі, сльозами поливаючи папір, мати пише вірш, присвячений синові. В ньому є такі рядки:
І слово осколком застрягло у горлі.
І впала я ниць перед Богом святим.
Молилась, просила в сльозах і ридала,
Щоб ти, мій синочку, вернувся живим.
У збірці „Сповідь звичайної жінки” вірші наповнені любові до людей, до природи, про людські відносини і саме життя. Теплом до рідного дому наповнені вірші „Мама”, ”Родове коріння”, „Я зі смутком мандрую в минуле”.
Поїздки до Чехії, де живе донька, знайшли відбиток у циклі віршів „Празькі мотиви.” Поетеса веде читача на берег Влтави, де розкинулась Прага з її старовинними палацами, куполами храмів, мостами, що повисли над річкою, де духи вічності витають.
Несуть спокійні води Влтави
Річний трамвай вздовж берегів.
Встає переді мною Прага
З громадою своїх мостів.
Значний цикл у збірці-інтимна лірика. У цих віршах розкривається жіноча душа поетеси, її таємниці, її самотність. Але радість вона бачить у творчості.
І тільки я рахую зорі –
Прощатися не вмію з вечорами.
Прошу я Музу, як подругу:
– Не залишай мене ночами.
Про те, що Муза в дружбі з поетесою, стверджує працьовитість її пера. В 2000р. Виходить нова книжка Ангеліни Оборіної під назвою „Рожева мальва”. В ній-ліричні пісні. Музику на вірші поетеси написав досвідчений композитор Сергій Петросян. І ось пісні з нотами ідуть до читачів, любителів поезії, пісень та музики. Збірку відкриває пісня „Живи, Україно”.
Гей, Україно, вільна державо,
Довго ти йшла до своєї мети.
Шлях твій тернистий, увінчаний славою,
Буде тебе підіймати в світи.
Композитори Сергій Петросян, Галина Мартиненко та Віра Євтушек знайшли в Ангеліниних рядках дитячих віршів та в інтимній ліриці чудову канву, по якій так цікаво ткати мелодичні узори. ЇЇ вірші звучать пісенно і романсово ще до того, як до них доторкнувся музикант. Це: „Доле ж моя, доле”, „Чому ти зів‘яла, трояндо?”, ”Мамина любов”, Не клич, вітре, мене”, ”Щастя жінок – п‘яніть серед квітів”, ”Чи ж кохання – це зло?” та інші. Частина їх увійшли в нову збірку інтимної лірики в 2001 році „Жінці для щастя потрібно…”Так, крапля роси, яку колись Ангеліна оспівала в своєму вірші, перетворилась в бурхливий струмок поезії. Інтимна лірика – це найбільш запальна зона її пережиття. Вона не боїться ні пересудів, ні насмішок, а вершить суд сама над собою, де жертва він, а не вона.
В 2002 році побачила світ ще одна книга, книга на духовну тему – „Во Ім‘я Отця і Сина, і Святого Духа”. Бог наділив поетесу своїм даром, і вона поглиблює свою духовність у дружбі з отцями, церковнослужителями. Ця книга – це динаміка її духовного паломництва. Поетеса лікує рани свого життя, закликає до глибшої призадуми.
І кожен з нас іде в свої літа,
Бреде життям з вітрами і росою.
І молимо відчути до кінця
Благословіння Боже над собою.
Восьма книжка Ангеліни Оборіної – „Подих часу” побачила світ в 2004 році. Це інтимна лірика, напоєна тонким ліризмом. Книжка складається з шести циклів. Вони різноманітні за часом написання та за тематикою. Своїми віршами поетеса вміє зворушити душу читача, викликати внутрішнє тепло, вдоволення і симпатію до автора, вона ділиться з читачами своїми почуттями, веде розмову з ними, сповідається їм.
Спить сонний місяць на даху.
В розлуці не втечу від суму.
Заплачу у віршах своїх
І поселю у серці думу.
Читач, якщо він уважний і чуйний, замітить, що перед ним зачарована душа, закохана людина, яка тісно пов‘язана з природою.
Якби морем була я для тебе,
Не старіла б –була молодою.
І в нестерпних бажаннях своїх
Ми горіли б удвох під водою.
Іноді час входить в лірику Ангеліни через драму її кохання:
– Звичайно, душа моя щемить.
У ній чуття любові ще горить.
Живу. Не скаржуся нікому.
У смуток свій ховаю втому.
Або:
А знаєш ти, що у житті
Є зрада – гірко – солоні муки?
Зневага. Втрата друзів, днів.
Розкуті назавжди гарячі руки.
Авторка пише про кохання в гармонії з природою, бажає чистої любові і незрадливих відносин. ЇЇ лірика напоєна трепетом життя. Ангеліна якби сама себе підслуховує, сама до себе придивляється і сама себе розуміє.
Я вже не та, що ти колись любив,
І ти не той, за ким завжди я в‘яла.
Тепер відновлюю своє кохання,
В житті якого доля так і не придбала.
Ангеліна радує читачів своїми гуморесками. Звернення її до гумору було зумовлене конкретними реальними обставинами. Життя саме дає їй матеріал: то хлопці не хочуть йти в Армію, і їх відкуповують у воєнкоматах, то матері тягнуть сумки у військові частини, де діти служать в Армії і де, на їхню думку, погано годують, то п‘яні за кермом, то молоді коханки, що люблять тільки гроші. Гумористичні вірші Ангеліна виділяє у своїх книжках в окремі цикли. У вірші „Сон допризовника” авторка усвідомлює потребу викриття і осуду дизертирства, ту молодь, яка ховається за спини батьків і не йде служити в Армію.
Відкуплять від армії мама і тато,
Хоч їм заплатити треба багато.
Врятую я ноги й печінку свою,
Нехай хтось за мене стріляє в бою.
Коханка віддячує Степанові за його старання у вірші „Степан молився на свою коханку”.
Але пройшли літа хороші.
Забрала всі коханка гроші.
Понесла ще до когось молоді роки –
Може найдуться, як Степанко, дураки.
Свій гумор поетеса присвячує проблемам суспільної і особистої моралі, висміює побутові вади. Мова гумору соковита та гнучка. До таких віршів належать: „Голова на іменинах”, ”Розквитався”, ”Василь і сало”, ”Похмелився”, „Атака на роддом”, ”Мама – квочка”, ”Жіночі роги”, „Пліткарка” та інші.
В 2004 році побачила світ дев’ята збірка віршів під назвою «Сонце в безкозирці». (Львів. Видавництво «Край».) Ця книжка для дітей і про дітей.У ній цікаві розмаїті розповіді про життя, пригоди малят та звірят, комашок, захоплення чарівною природою.
А в 2005 році вийшла книжка «Божа ласка». (Львів. Видавництво «Плай».) Це вірші для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. В ній автор прищеплює малятам любов до Бога, до батьків, друзів і природи.
В 2006 році вийшла захоплююча книга для малят «Колискова для Данилка» (Видавництво «Край».2006 рік).
Книга «Не всміхнеться вже мамина зірка» побачила світ в 2007 році.(Львів.Видавництво «Край».) Авторка розкриває яскраві сторінки життя найдорожчої людини – Євдокії Іванівни Палащук, рідної мами. Це книга спогадів, подяк, згадок. Це та пам’ять, яка передається поколінню, щоб відчути родове коріння.
Крилаті думи роєм піднімались.
Ридала ніч осінніми сльозами,
Вели в минулий шлях до мами.
До нової тринадцятої збірки «Співаймо всі», яка вийшла в 2007 році (м. Львів. Видавництво «Край», увійшли кращі поетичні твори Ангеліни Оборіної, які вже стали популярними, а також ціла низка нових пісень, що знаходяться під спільним дахом: дитячі та дорослі.
Велику цікавість до творчості поетеси проявила композитор Віра Євтушек, яка брала активну участь у виборі поезій для цієї збірки. «В простоті слова її віршів – сама велика мудрість. Майже кожен вірш – це пісня. Мені дуже легко працювати з творами цієї поетеси».
Пісні Ангеліни Оборіної часто виконуються успішно на концертах музично-літературним гуртом «Сяйво», яким керує Віра Євтушек.
В 2007 році (Львів.Видавництво «Край») виходить чотирнадцята книга поетеси пані Ангеліни «Софійчині сни». Це надзвичайна дивовижна книга для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, де діти зустрінуться з багатьма цікавими героями, подіями, кумедними ситуаціями, які відбулися в житті людей, тварин, рослин, звірів. Поетеса невгомонна. Вона завжди в творчій формі з відкритою для всього світу душею. Поезія її наповнена любовю до Бога, людей і рідного краю. У вірші «Молиться Настуся» молитва дитини проникає в душу:
Отче наш єдиний,
Що сидиш на небі,
Хай моя молитва
Лине аж до Тебе.
просто я звертаюсь,
Як до тата й мами,
Тільки Ти поможеш,
Бо завжди ти з нами.
Може я згрішила,
Гріх прости мій, Боже.
Не була послушна
І велась негоже.
Хочу буть з Тобою
Серцем і душею,
Хочу завжди житии
З ласкою Твоєю.
Всім пошли здоровя
І достатку нині,
Щоб краще жилося
Нашій Україні.
Авторка почала працювати над окремою збіркою гумористичних віршів. Часу обмаль, але вона встигає виступати як в місті, так і в районі. Багато виступів по запрошенню було у поетеси на Рівненщині для своїх земляків. Всього має біля 160 виступів. Біля 110 в школах, 30 – в дитячих садочках.
Її книжками цікавляться українські діаспори в Чехії, де вона друкувалась в журналі „Пороги”, в Америці, куди поетеса часто передає свою літературу і у Францію. Має багато запрошень на зустрічі.
На сьогоднішній день Ангеліна Оборіна працює на громадських засадах проректором Малої Академії літератури і журналістики, член Вченої ради, курірує Рівненську область, викладає поезію, працює з обдарованими дітьми, які під її керівництвом вже випустили свої перші книжечки. Це: Оля Росоловська (с. Іванівка Радивилівський р-н Рівненська обл. 9-й кл. Рудня-Почаївської ЗОШ), Андрій Горбатий (м. Львів, АШ «Тривіт» 11 кл), Таня Царук (м. Остріг. СШ 1, 5-й кл.), Аня Ярега (м.Львів. СШ 82, 5-й кл.)
На даний час готую до друки ще три книжечки.
2012 рік
Зустріч на батьківщині
